Готель «Хуст», ринок «Барабашово» і бронепоїзд на набережній Феодосії
Готель «Хуст», ринок «Барабашово» і бронепоїзд на набережній Феодосії
Репортаж із відкриття літературного проекту «Ми народилися сьогодні»
8 квітня у Інституті проблем сучасного мистецтва відбувся перший вечір літературного проекту «Ми народилися сьогодні», започаткованого Іваном Кулінським.
Не дивлячись на важкий вечір п’ятниці, раптово зимну погоду і геть розкрочену кротами-комунальниками вулицю Щорса, на якій відбувалося дійство, зацікавлені слухачі таки дісталися — через втому, дощ і комунальну грязюку — поезії.
Вечір відкрив заступник директора ІПСМ НАМУ Андрій Пучков: «На логотипі Інституту — дев’ять квадратиків, за числом дев’яти муз. Покровительством деяких із них ми ще не заручилися. Сьогодні ми розпочинаємо проект, що виправить ситуацію». І дійсно, Евтерпі та Ерато було з чого замилуватися і вдоволено скласти руки у класичному екзальтованому жесті, слухаючи поетів Каріну Тумаєву, Катріну Хаддад, Антона Полуніна, Олену Семенчук та Івана Кулінського. Втім, не дали засумувати й Каліопі.
Андрій Пучков
Не обійшлося без організаційної несподіванки, яка, зрештою, виявилася досить приємною — замість Олега Романенка, який був заявлений у афішах, але не зміг прийти, читали дві чарівні дівчини. Першою виступила наймолодша учасниця — Каріна Тумаєва. Сказавши спочатку, що назва «Ми народилися сьогодні» не означає, що на думку організаторів українська література щойно народжується, або що на вечорах проекту будуть виступати лише молоді письменники, Іван Кулінський все-таки заплутався з тим, до кого віднести Каріну — до двотисячників чи двітисячідесятників. Схоже, необхідності у такій класифікації (оскільки вона до сьогодні жорстко не встановилася) просто немає.
Каріна — єдина, хто читав не з роздруківки, а зі справжнього письменницького нотатника — змусила зал хвилюватися через птаство, що, збурене людським маренням навчитися літати, залітає у прочинені вікна, псує поетці одяг і ніжно видряпує на її руках сакральні знаки бажань, прочитавши які «…потрібно просто вийти. Хай навіть через вікна».
Каріна Тумаєва
Після Каріни, — здається, зовсім не випадково, — вийшла Катріна Хаддад. Почавши з жорсткого реалістичного «Барабашово», у якому поруч із блакитною станцією харківської підземки за декілька хвилин звучання вірша відбувається життя дев’яностих із нічною торгівлею, літеплом на душі від купівлі синтепонової куртки «ета ана бальшая размєр» і смертю через втрату денної виручки, Катріна закінчила ніжною, замисленою про вічне, колисковою:
«Іііііііі
послухай
там
тиша
то дихає
вітер…
на
віттях
розквітлих
снить тобою
Господь
Б Е З З А Х И С Н И Й».
«Іііі…» — довго відлунювала велика виставкова зала. «Беззахисний» — ствердно шепотіли картини на стінах і тіні за спинами слухачів.
Катріна Хаддад
Від читань Антона Полуніна лишилось враження, що його виступ неначе продовжував якийсь голосний (але без галасу) внутрішній діалог — його вірші сприймалися на одному диханні, власне, саме так він їх і відтворював.
«Невесомые баржи вжимаются в тесный док,
Переносные смыслы, как мощи, лежат вдоль трапов.
Неизвестно, куда отправишься, все истратив,
И кого призовешь, и кому, словно старый дог,
Будешь класть на колени голову, окунаясь,
Точно в прорубь, в необратимый тревожный сон,
Где горбатая баржа смывает с бортов песок
И отчаливает от острова Окинава»
«Кажуть, коли нюхаєш клей — випадає волосся.
Коли не нюхаєш, теж, кажуть, випадає.
Випадає і вже там, на підлозі,
У звалених докупи простирадлах,
На оксамитовому облицюванні меблів —
Cивіє.
Носити спортивний одяг,
Організувати підпал,
Впасти на ескалаторі.
Коли отак тремтять руки,
Навіть не знаю, може,
Треба кудись зателефонувати
Чи, там, когось повідомити.
Замість нігтів — рожеві лялькові очі.
А мені ще ніколи не було справді моторошно.
А мене ще ніколи досі не було.»
Антон Полунін
Олені Семенчук, яка відважно прийшла на вечір із дитиною, йшлося, втім, про речі зовсім не дитячі:
«В просторных квартирах,
похожих на мавзолеи,
имеются
раритетные гарнитуры сороковых годов
(эти текстуры, мон дье, свели бы с ума Габо),
прадедовы ордена — привет, дорогая страна!
платья из ситца,
которые-следует-шить,
которые-будут-носиться.
И мы собираемся жить, потому что хочется жить».
Олена Семенчук
Господар вечора, Іван Кулінський, мабуть, вирішивши продовжити розпочате Катріною Хаддад у вірші «Барабашово» наведення міжрегіональних культурних мостів, почав із верлібру «Готель «Хуст»» зі збірки «Ненаповнювачі», яка вийшла торік і до цього часу не презентувалася. Загадковий персонаж провінційного містечка — Юний …хнік — сторожко спостерігав за двома ханигами на газоні біля дешевого готелю і закоханою парочкою у відчиненому готельному вікні, яких весна однаково щедро засипала гарячим сірим піском, на який поволі розсипається містечкова дійсність і рожевими пелюстками квітуючої сакури. Закінчити Кулінський хотів нещодавно написаною «Автобіографією»:
«народився… з того усе й почалося —
очі і ночі, її золоте волосся.
акушерка, що витягнула у світ,
сказала буденно «ну, привіт».
«а?» — запитав, адресуючи богу.
скльовуючи павучків з лікарняної стелі,
на підвіконні з ноги на ногу
в задумі переступав журавель».
Але на вимогу довелося прочитати, із тої-таки торішньої збірки, ще й «Яблука», які свого часу дуже сподобалися міліціянтам на фестивалі «Харківська Барикада». Чому саме міліціянтам? А ви почитайте.
Іван Кулінський
Закінчився вечір, традиційно, запитаннями — і тут Антон Полунін просто-таки виніс слухачам мозок, відповідаючи на «Ваша мрія?»
Знаєте, — сказав він, — на під’їзді до Феодосії потяг довго їде вздовж набережної. Зо півгодини ти дивишся із вікна вагону на море і відпочиваючих. Моя мрія — в’їздити до Феодосії на бронепоїзді, з усіма кулеметами, маскуванням тощо. І от: оксамитовий сезон, на набережній натовп сновигає від пляжу до пивничок і назад, й тут — я, на бронепоїзді, у чорній сорочці, можливо, навіть у червоному шарфі: «Егеей!» А потім, разом із бронепоїздом, — у море.